четвер, 29 липня 2021 р.

Перлини творчої душі


 Летять літа, як бистрі коні

Й не зупинити їх ніяк,

Лишень недавно було – вісімнадцять,

А нині  вже – шістдесять.

   Чудовий, теплий липень  подарував сім’ї  Курилюків ще одного хлопчика, а нам  славного односельчанина,  колегу, земляка, Миколу Пимоновича Курилюка, який нещодавно відзначив поважний ювілей - 60-річчя від дня народ­ження. Природа обдарувала  його неоціненним   багатством  - талантом творити поезію.

   Та  розкрився його талант не відразу. Микола був вже юнаком, проходив військову службу в лавах Збройних силах колишнього Радянського Союзу в далекому Амурському краї.  Мав він  тут гарного друга , котрий трагічно  загинув . Це було великим потрясінням для Миколи. Душа плакала і ридала,  а рука впевнено викладала горе на папір  віршованими рядками. Так з’явився вірш «Балада про солдата». Другий вірш став дарунком мамі на свято 8-го Березня і це як виявилось пізніше, для мами був найкращий і найцінніший подарунок за все її життя.

   Микола дуже шанував свою родину, своїх батьків. Тато і мама  працювали все своє життя в колгоспі, можна сказати що свої сили і вміння віддавали землі. Привчали трудитися і своїх синів.

   Життя наше невблаганне, сповите радощами й печалями. Вже давно відійшли у вічність ненька і батько та вірші про них чарують серце і бентежать душу, тут і любов, і ніжність, і сум.

Рідна хата, вишня біля тину,                                                                                              Хлів, колодязь, надворі зима,                                                                                         До батьків топчу свою стежину,                                                                                        Хоч рідненьких вже давно нема.

На подвірї сніжна скатертина,                                                                                          Біля тину поросла лоза:                                                                                                      - Мамо, тату, зустрічайте сина!                                                                                         І з повік бринить моя сльоза…

    Світла поезія нашого ювіляра-земляка склалася вже в чималий доробок. Його надруковані книги  «Без джерел не живиться ріка», «Стежками поліського краю», «Калейдоскоп душевних візерунків»,  «Дідові скарби», «Жартома про серйозне» розчулено торкаються струн душі читача.  Його вірші вміщені в збірниках «На берегах Вижівки», «Коли душі торкнеться слово», у першому і другому випусках альманаху «Струни  душі». Микола Курилюк  своїми творами відкриває у наших душах нові, особливі почуття. Він вміє зачарувати, заставити  співчувати і плакати, або  щиро посміятися.

Микола Курилюк – від Бога гуморист.                                                                             І лірики йому не позичати.                                                                                               Погодьмося, що є в людини хист                                                                        Найкращі почуття у віршах передати.

Кожна поетична душа сяє своїм, лише їй притаманним світлом. Душа Миколи Пимоновича Курилюка відсвічує коштовними перлинами, які він збирає, шліфує і дарує всім, кому вони до вподоби, до снаги, до серця.

   28 липня щирі вітання  линули на його адресу від рідних, колег, друзів, працівників сільської ради, бібліотечних працівників, аматорів місцевого будинку культури.








субота, 3 липня 2021 р.

Дубечненська невістка

Вчора дубечненці мали можливість поспілкуватися вже з добре відомою в нас на Україні поетесою Галиною Рибачук-Прач, з нашою землячкою.

Галина Іванівна Рибачук-Прач родом із Камінь-Каширщини, вона дубечненська невістка. Її чоловік Володимир Андрійович Рибачук був військовим, тому доля закидала їх сімю в куточки далекі від отчого дому. Поетеса якось назвала себе людиною дороги. А з усіх доріг вона знову і знову повертається до рідного порогу, в село Добре. «Моє життя, то мандри. І щоразу повернення додому, навіть в уже самітню хатинку для мене як ковток цілющої води».

Так,  у кожної людини є своє рідне гніздо, як у пташки. Те гніздо, у якому виростили і викохали нас батько і мати. І де б не були ми, та в думках, мов лелеки, линемо до отчого дому і зберігаємо свою любов до нього, і в уяві зринає образ рідної домівки, чиста джерельна вода, кетяги калини… Рідне село… Столиця нашого дитинства. Манить рідна земля Галину Іванівну до себе. І як тільки випадає нагода вона спішить на Волинь.

 Це Волинь моя                                              

Рідне поле, ставочок , берізка,                                                                               Золотавих кульбабок загін,
Це Волинь моя, ніжна та близька,
Мене кличе в обійми свої.

І щоразу, гуляючи в полі
Та вдихаючи запах кульбаб,
Душу я зігріваю медовим,
Цвітом сонця й землі рідних трав.

Мене знову чекають дороги,
Мабуть, так вже судилось в житті,
Колись татом посаджені вишні
Спонукали мене розцвісти.

Я пелюсточки білі з любов’ю
В зошит з віршами  покладу,
Їх тепло відчувають долоні,
Запах ніжний в душі збережу.

Народилася Галина в простій селянській родині. Тут пройшла свої перші університети. Тут вимовила свої перші слова: мама, тато, Бог, Україна, хліб, любов…Від рідної землі набралась сили, з народного напившись джерела, набралась мудрості і любові до рідного краю. Закінчила школу, навчалася, здобула професію медика. Свою трудову діяльність розпочала тут на старовижівщині. Тут і долю свою зустріла.  Молода і щаслива впевненим  кроком пішла по життю. А в житті як на широкій ниві було всього: і щастя  миті, і радість, смуток і біль втрати. Все пережите, все чим раділо і тривожилось серце лягало рядочками на папір. Кожен її твір ніби спалах душі і їх у неї уже багато-багато. Від спалахів утворилася величезна пожежа і «це полум’я лиш може загасити  та мить, коли у вічність відійду» стверджує поетеса у одному зі своїх віршів.











 




Щиро дякуємо пані Галині за приємні години спілкування.
Зичимо здоров'я, щастя , добра і творчого натхнення.