Минуло сорок днів, як відійшов у засвіти Григорій Васильович Баглик. Людина
добра, щира, люблячий чоловік і батько, ласкавий дідусь. Він був закоханий у
рідне слово, любив поезію і сам творив вірші.
Він народився у мальовничому куточку Полісся, на хуторі між селами Яворник та Сукачі у звичайній сільській родині.
Під лісом хутірець маленький, А він мені такий рідненький. Моя Вітчизна, батьків дім, Такий значний в житті моїм.
Нелегким було його дитинство. Тяжкі роки війни. Непрості після воєнні. На полях війни загинула найдорожча людина –
тато. Сім’я осиротіла. Важка ноша лягла на
плечі тендітної жінки, якій треба було поставити на ноги трійко дітей. З якою
любов’ю, трепетом у серці пише у своїх
творах Григорій Васильович про своїх тата і маму.
Любов до краю, де народився , де
топтав босоніж стежки, де почав пізнавати світ назавжди залишилися не тільки у
його спогадах, а й у серці.
Його вірші – це жива історія
нашої Волині. Григорій Васильович у
своїх віршах відтворив нелегке життя того часу коли проходило його дитинство,
засвідчує любов жителів цього краю
до своєї землі. Його вірші
свідчать що у глибинці Полісся «люди були мужні , непокірні» прагнули волі і
незалежності своїй ненці-Україні, про їхню боротьбу й страждання за волю України. І
це не дивно, бо, як кажуть у народі, той, хто не знає минулого чи нехтує ним,
той не вартий і майбутнього…
Не можна без хвилювань читати вірш «Село Яворник». Вірш описує долю села, в якому «В суворі сталінські
роки , Чинили спротив відчайдушний, Боролись вперто як могли» через , що й «
поїхали в чужі степи, так добровільно примусово».
Серед вивезених родин опинилась і родина Багликів. Кажуть, що біографія поета – в його
віршах. Мабуть, це справді так. У
багатьох віршах Григорія Васильвича рядки дзвенять болем за долю Вкраїни, її майбутнє. Цей
чистий передзвін неможливо не почути і не відчути.
Так розпорядилася доля, що Григорій Васильович своє
життя пов’язав із Дубечнем. Тут він
працював на заводі, де й зустрів свою долю – вродливу полтавчанку Олександру.
Відкрита, скромна, проста , лагідна і добра дівчина покорила серце молодого
поліщука і стала не просто коханою дружиною, а надійним тилом, підтримкою,
справжнім другом. А Дубечне збагатилося ще однією родиною. Згодом в сім’ї народилася донечка Алла, а через деякий час син Василь. Григорій
Васильович і Олександра Іванівна
збудували власний дім, посадили сад, виховали гарних дітей, вони шановані люди
у вже рідному для них селі.
Як говорить народна мудрість «життя прожити
- не поле перейти. У автора воно було нелеким, але досить насиченим. З висоти, навіть не своїх літ, а життєвої мудрості,
набутої за немалий
прожитий проміжок часу, він закликає цінувати життя,
жити правдиво, докладно «коментує»,
показує – що і як у житті. Нагадує, що «життя дається лише раз». Отож проживи його гідно, достойно людини.
« Людина
народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина
народжується, щоб лишити по собі слід вічний», - сказав Василь Сухомлинський. Григорій Васильович залишив у спадок своїм
дітям і внукам, родині, всім нам свої творіння. Його вірші вміщені у двох випусках збірника «Струни душі» та виданій два
роки назад збірці «Рядки з дитинства». Читаючи його твори, ми ще більше
зрозуміємо і відчуємо красу і неповторність рідної землі, розуміємо
найголовніше – добро наших сердець, чесна праця й благородні діяння ніколи не
пропадуть марно, бо вони стали найдорожчими людськими цінностями.
Пом’янімо, помолімося за його душу і просто пам’ятаймо хорошу людину.
Немає коментарів:
Дописати коментар