вівторок, 13 квітня 2021 р.

Людина з добрим серцем

  

Минуло сорок днів, як відійшов у засвіти Григорій Васильович Баглик. Людина добра, щира, люблячий чоловік і батько, ласкавий дідусь. Він був закоханий у рідне слово, любив поезію і сам творив вірші.


Він народився у мальовничому куточку
  Полісся, на хуторі між селами Яворник та Сукачі у звичайній сільській родині.

 Під лісом хутірець маленький,                                                                                       А він мені такий рідненький.                                                                                          Моя Вітчизна, батьків дім,                                                                                              Такий значний в житті моїм.

Нелегким було його дитинство. Тяжкі роки війни. Непрості після воєнні.  На полях війни загинула найдорожча людина – тато. Сімя осиротіла. Важка ноша лягла на плечі тендітної жінки, якій треба було поставити на ноги трійко дітей. З якою любовю, трепетом у серці пише у своїх творах Григорій Васильович про своїх тата і маму.

 Любов до краю, де народився , де топтав босоніж стежки, де почав пізнавати світ назавжди залишилися  не тільки у  його спогадах, а й у серці.

 Його вірші – це жива історія нашої  Волині. Григорій Васильович у своїх віршах відтворив нелегке життя того часу коли проходило його дитинство, засвідчує любов  жителів цього  краю  до своєї землі.  Його вірші свідчать що у   глибинці Полісся  «люди були мужні , непокірні» прагнули волі і незалежності  своїй  ненці-Україні, про  їхню боротьбу й страждання за волю України. І це не дивно, бо, як кажуть у народі, той, хто не знає минулого чи нехтує ним, той не вартий і майбутнього…
Не можна без хвилювань читати вірш «
Село Яворник». Вірш описує долю села,  в якому «В суворі сталінські роки , Чинили спротив відчайдушний, Боролись вперто як могли» через , що й « поїхали в чужі степи, так добровільно примусово». Серед вивезених родин опинилась і родина Багликів.  Кажуть, що біографія поета – в його віршах.  Мабуть, це справді так. У багатьох віршах  Григорія Васильвича рядки дзвенять болем за долю Вкраїни, її майбутнє. Цей чистий передзвін неможливо не почути і не відчути.

Так розпорядилася доля, що Григорій Васильович   своє життя  пов’язав із Дубечнем. Тут він працював на заводі, де й зустрів свою долю – вродливу полтавчанку Олександру. Відкрита, скромна, проста , лагідна і добра дівчина покорила серце молодого поліщука і стала не просто коханою дружиною, а надійним тилом, підтримкою, справжнім другом. А Дубечне збагатилося ще однією родиною. Згодом в сімї  народилася  донечка Алла, а через деякий час син Василь. Григорій Васильович   і Олександра Іванівна збудували власний дім, посадили сад, виховали гарних дітей, вони шановані люди у вже рідному для них селі.

Як говорить народна мудрість «життя прожити  - не поле перейти. У автора воно було  нелеким,  але досить насиченим. З висоти, навіть не своїх літ, а життєвої мудрості, набутої за немалий прожитий проміжок часу, він закликає  цінувати життя, жити правдиво, докладно «коментує», показує – що і як у житті. Нагадує, що «життя дається лише раз». Отож проживи його  гідно, достойно людини.

   « Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний», - сказав Василь Сухомлинський.  Григорій Васильович залишив у спадок своїм дітям і внукам, родині, всім нам свої творіння. Його вірші вміщені у двох  випусках збірника «Струни душі» та виданій два роки назад збірці «Рядки з дитинства». Читаючи його твори, ми ще більше зрозуміємо і відчуємо красу і неповторність рідної землі, розуміємо найголовніше – добро наших сердець, чесна праця й благородні діяння ніколи не пропадуть марно, бо вони стали найдорожчими людськими цінностями.

Помянімо, помолімося за його душу і просто памятаймо хорошу людину.




 

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар