Співець української землі

14 травня виповнюється 145 років від дня народження одного із найбільших новелістів у світовій літературі Василя Стефаника.

Василь Стефаник — великий новатор, яскравий представник експресіонізму в українській літературі, творець і неперевершений майстер стислої, драматичної за змістом, глибоко ліричної соціально-психологічної новели про сільське життя. Він увійшов у літературу як письменник виняткової оригінальності, зі своїм світовідчуттям і світобаченням: “Я писав про те, що серце співало... Я представив настрій села і все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене. Писав я горюючи, і кров зі сльозами мішалася.”
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. у селі Русів (тепер Снятинський район Івано-Франківської області) в заможній селянській родині. Батько був людиною жорстокою і надзвичайно вимогливою, особливо до рідних. Змалку хлопчик працював у полі, допомагав по господарству. Про Василеве виховання дбала працьовита і релігійна мати.
Після закінчення школи у 1883 році Василь Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї. Пізніше він згадуватиме: “Одного разу батько покликав мене з поля від волів та наказав збиратись, якби я відав, якою гіркою буде ота наука”. Особливий клопіт під час від'їзду до Коломиї був з тим, що селянський хлопчак не міг відмити ноги, а мати, збираючи сина в дорогу, радила провалити іспити. Василько не послухав, але потім про це шкодував. Йому було дуже важко в товаристві шляхти, з нього насміхалися, його ображали. Однак в гімназії він знайшов і друзів на все життя — Ганну Павлик і Леся Мартовича. Тоді ж Стефаник розпочав і свою письменницьку діяльність — спочатку спробував свої сили в поезії, а згодом (у співавторстві з Мартовичем) написав декілька оповідань. У 1890 р. Стефаник у зв'язку зі звинуваченням у нелегальній громадсько-культурній роботі був змушений залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Іваном Франком, з яким потім підтримував дружні відносини.
Після закінчення гімназії Василь став студентом Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав медицину (1882-1900), але лікарем так і не став. Стефаник-студент поринув у вир політики, брав участь у громадському житті рідного Покуття, проводив агітаційну роботу серед селян. Він активізував свою діяльність як публіцист: у 1893-1899 рр. пише і друкує низку статей. Зрештою, за політичну агітацію Стефаник на 30 днів потрапив до в'язниці і втратив підтримку батька, який засуджував його погляди та стиль життя.
У 1897 році друкуються перші новели Стефаника, які привернули увагу читачів своєю новизною, глибиною та незвичним трактуванням життя села. У 1899 році виходить перша збірка “Синя книжечка”. Василь Стефаник став відомим письменником, здобув визнання Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської.
Незабаром вийшли й інші збірки автора, кожна з яких свого часу ставала літературною подією: 1900 р. — “Камінний хрест”, 1901 р. — “Дорога”, 1905 р. — “Моє слово”, 1926 р. — “Вона — земля”. В різні роки побачили світ окремі новели автора: 1916 р. — “Марія”, 1917 р. — “Діточа пригода”, “Пістунка”, “Вона — земля”, “Дід Гриць”, “Гріх”, “Morituri”, 1922 р. — “Сини”, 1925 р. — “Воєнні шкоди”, 1928 р. — “Дурні баби”, 1933 р. — “У нас все свято”.
Письменник щиро відкриває своє серце людям, перш за все тим, які найбільше цього потребували, бо страждали. У своєму рідному Русові він відчував несправедливість життя і, водночас, бачив справжню духовну красу. Герої його новел — це люди трагічної долі, але благородної душі, сповнені тихої любові до життя, до правди в ньому

Мандрівне життя без пристанища, без даху над головою, без близького друга втомило письменника. Він прагнув затишку і стабільності. 26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, дочкою священика із сусіднього села Стецева, яка щасливо поєднала в собі вроду й інтелект, ніжність і терплячість, шляхетність і високу культуру серця.

Шість років (1904-1910) подружжя жило в Стецеві. Один за одним народжувалися сини: Семен, Кирило, Юрій. Стефаник займався господарством і швидко став “своїм” серед селян. Його поважали і любили, з ним радилися, йому скаржилися. Тож, коли в 1907 році а Австро-Угорській імперії оголошено загальне виборче право, селяни Покуття обрали Василя Семеновича депутатом парламенту.

Десять років він представляв інтереси селян. Майже десятиріччя тривало й творче мовчання письменника. Про Василя Стефаника писали, його запрошували до співпраці редакції різних журналів, газет, видавництв. Його новели передруковували в часописах Галичини і Східної України, перекладали російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Від нього чекали нових творів. Але письменник мовчав: “Я занімів був із болю. І мовчав я довгі, довгі роки. Мої слова невимовлені, мій плач неоплаканий, мій сміх недосміяний. Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зламаного хреста на могилу в чужині”.

“Моя література в моїх листах”, — говорив Стефаник своїм синам. Письменник залишив по собі багатий епістолярний спадок, що є найкращим ключем до розуміння його життя і творчості того періоду та цікавим доповненням його літературної діяльності. Чи не найповніше як мислитель, гуманіст, особистість   Василь Стефаник виявив себе у листах до Вацлава Морачевського. Сорокарічна дружба дала їм можливість пізнати, зрозуміти і полюбити одне одного. “Його чиста душа не заплямована жодною вульгарною думкою, жодним негідним почуттям. Був хлоп'ям у біблій сорочці, пройшов через життя, як святий” — так писав про українського новеліста його краківський приятель.

Першу світову війну письменник зустрів у рідному селі, але через постійні переслідування й підозри у шпигунстві на користь російської сторони був змушений перебратися до Відня. Саме початок війни став каталізатором відродження його новелістичного слова.

Новелою “Діточа пригода” (1917) розпочинається другий період літературної творчості Стефаника. У цей час він написав небагато: всього 23 новели та кілька автобіографічних споминів. Мотиви війни, братовбивства, всенародного горя і страждання, руйнації, голоду, відриву селян від основи їхнього життя — землі — є визначальними у воєнних і післявоєнних творах: “Марія”, “Дитяче горе”, “Нянька”, “Сини”, “Пістунка”, “Вона — земля” та інших.

У роки перебування Західної України під владою Польщі письменник жив у Русові, займався сільським господарством, а вільний час присвячував письменству. Він щиро вітав злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки у січні 1919 року. Упадок української державності став для нього ударом. В умовах польської окупації зростала нова творчість Стефаника та його нова політична діяльність: був головою філії “Сільського Господаря”, головою філії “Просвіти”, головою повітової управи радикальної партії.

8 січня 1930 року Василя Семеновича розбив параліч, і з того часу він був назавжди викреслений з активного життя. Він не може писати, тому диктує новели та листи синові Юрію. В останні роки життя недуга не полишала письменника. Він відчував наближення смерті, все частіше згадував батьків. Передсмертними словами Василя Стефаника були: “Я йду до своєї хати, це не моя”. Помер письменник 7 грудня 1936 року. Похорон був настільки великий, що такого Русів за всю свою історію не пам'ятав. Тисячі людей із навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.
Творчий доробок Василя Стефаника зайняв особливу нішу в українській літературі, здобув і світове визнання, — новели письменника перекладено різними мовами, зокрема й китайською. Пам'ятники Стефанику встановлено у Львові, Русові, Снятині, у Канаді, а його ім'ям названі Львівська бібліотека НАН України та Прикарпатський національний університет.

Василь Стефаник горів для народу, він писав свої твори для людей. Увійшов у знамення літературних поцінувань, як великий реаліст і новатор, митець-демократ - зі своїми героями монолітними і праведно-сущими в неприкрашеній явині життєвого реалу в новелах. Він став серцем народу

Використана література

Стефаник В. Кленові листки: Оповідання./ В. Стефаник; вступ. ст. М.Нечиталюка; іл. Г.Якутович.- Київ : Дніпро, 1987.- 237 с.: іл.

Стефаник В. Моє слово: Новели та оповідання./ В. Стефаник; упоряд. та передм. Л,Дем’янівської; іл. М.Поповича.- Київ : Веселка, 1991.- 190 с.: іл.
С.5-16.

Горак Р. Кров на чорній ріллі : есе-біографія Василя Стефаника / Р. Горак. – Київ : Видавничий центр «Академія», 2010. – 608 с.

Процюк, С. Троянда ритуального бою : роман про Василя Стефаника / С. В. Процюк. - К. : ВЦ «Академія», 2010. - 184 с. : 1 портр., фотогр. - (Автографи часу).

Усі українські письменники / [упоряд.: Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева]. - Харків : Торсінг плюс, 2009. - 384 с. - (Іду на урок). -

Інтернет-ресурси

Василь Стефаник. Біографія [Електронний ресурс] // УкрЛіб : [веб-сайт]. – Режим доступу :http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=289. – Заголовок з екрану.

Стефаник Василь Семенович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : [веб-сайт]. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/Стефаник_Василь_Семенович. – Заголовок з екрану.